Ірина Левчанівська – та, що хотіла зупинити мить. Історія волинської книголюбки ІнфоКиїв

Багатьом українцям знайоме ім’я Олени Левчанівської. Це – політична діячка, активістка, сенаторка. Час її найбільшої популярності припав на 20-30-ті роки минулого століття. Пані Олена представляла інтереси Волині у польському сеймі, багато працювала для блага українців, які проживали на теренах Другої Речі Посполитої. Жінка була жорстоко вбита радянської владою у 1940 році. Інформації про місце її поховання немає.

У Олени була дочка Ірина, яка теж внесла вагомий внесок у розвиток Волині. Проте її заняття відрізнялись від політичної активності матері. Ірина Олександрівна була фотографом, оператором. Займалася цією роботою жінка не професійно, вона знімала аматорські фото та відео. Та всі її світлини і зйомки напрочуд якісні, незвичні, особливі, цікаві. Ірина лишила багато фотографій Луцька, знімала аматорські фільми. Доля цієї жінки складна і проста водночас. Про неї знають переважно у вузьких кінематографічних колах. Проте вона є однією з найвизначніших та найцікавіших жінок Луцька.

Ірина Олександрівна Левчанівська народилася у 1913 році. Прийшла на світ у селі Линів на Волині. Її батьки мали власне чимале господарство, мати була політичною діячкою, а батько педагогом. Найяскравішим спогадом дитинства для Ірини був чудовий фруктовий сад і великі липи, які росли в її садибі. Наприкінці життя жінка сумувала з того, що від будинку і саду вже нічого не лишилося. Дівчинка вчилася у луцькій гімназії, а пізніше закінчувала українську господарську академію у Чехословаччині. Працювала економістом на різних підприємствах.

Ірина мала звичайне життя простої радянської жінки. Нічим особливим не виділялась. Її життя «крутилося» навколо роботи. Після смерті матері дівчина жила з батьком, доглядала його, коли той хворів.

Проте з 1960 року Ірина почала працювати у книжковому кіоску. Їй дуже подобалася ця професія. Сама вона пригадувала про цей період як щасливий час. Адже могла отримувати достойну заробітну плату і займатися улюбленою справою. В той час працювати у канцелярському кіоску чи книжковому магазині було дуже модно. Ірина Олександрівна робила усе, щоб популяризувати книги, сама їздила у школи і навіть у кінотеатрах та на вокзалах розповсюджувала книги. Часто обирала для своїх магазинів та кіосків тільки найкращу, найцікавішу літературу, намагаючись заповнювати книжкові полиці лише якісними книгами. Адже в той час більшість книжок мали політичний характер, їх мало купували.

Ірина Олександрівна пригадувала, що часто вона намагалася знаходити так звану «заборонену» літературу, розшукувала і привозила до магазину книги-бестселери. Саме тому до неї завжди приходили читачі, її любили і поважали колеги. Все життя жінки було зосереджено серед книг, вона вкладала у роботу всю себе. Їй не вистачало часу, адже вона постійно думала про те як ще знайти для своїх покупців цікаву літературу, що зробити, щоб покупців у книжковому було більше.

У 1968 році помер батько Ірини Левчанівської, вона залишилася зовсім сама. Своєї сім’ї у жінки не було. Проте Ірина Олександрівна не відчувала себе покинутою чи нещасною. Бо ж в її життя було хобі, яке і зробило її місцевою знаменитістю.

Пані Ірина любила фотографувати. Більшість її фото були чорно-білими, проте на початку 70-х років вона познайомилася з фотографом Борисом Романюком. Він виготовляв слайди, а пані Ірина разом з ним освоїла зйомку у кольорі. Жінка дружила також із фотографами та операторами Борисом Ревенком та Євгеном Назарчуком. Познайомилися вони дуже просто: чоловіки купували книги у кіосках пані Ірини. Їхні дружини інколи навіть ревнували митців до жінки, хоча вона було на років 20-30 старша за них.

За допомогою своїх друзів-фотографів Ірина Левчанівська створила кілька слайд-фільмів. Наприклад, «Мій тато», «Моя мама», «Троянда», «Луцьк вчора». Звісно, вони не є шедеврами, але несуть в собі глибинний сенс, показують життя міста, людей, є цінними для істориків та фотографів. На момент їх створення фільми дійсно вражали якістю та особливим баченням автора. Ірина Олександрівна була чудовою документалісткою і створювали фільми про епоху, про час, часто розкриваючи місто і людей з невідомої сторони.

Жінка також писала книги. Серед найвідоміших можна назвати: «Далеке і близьке», «Сенаторка», «Згадалось мені». Пані Ірина була автором низки фотоальбомів.

Ірина Олександрівна, незважаючи на поважний вік, брала активну участь у творчому житті. Вона часто займала призові місця на конкурсах аматорських фільмів, працювала у студії «Волинь». Останній фільм створила у 1996 році, проте вже на початку 2000-х деякі її творіння були оцифровані і отримали нове життя.

У 2007 році фільм Ірини Левчанівської отримав гран-прі на Луцькому кінофестивалі «Моє місто – моє життя». Поважна пані зняла стрічку «Найстрашніший звір» про свого улюбленого котика Луцика. Журі назвало роботу жінки повноцінним фільмом, який зроблений за законами кінодрами.

У 2008 році Ірині Олександрівні виповнилося 95 років. Саме тоді режисер Михайло Ткачук подарував жінці цифрового фотоапарата. Жінка святкувала ювілей в колі друзів, дозволяла собі навіть ковток вина і мала багато творчих планів.

Наприкінці життя жінка багато хворіла, у неї дуже боліли ноги, але вона намагалася відчувати себе щасливою і раділа з того, що її люблять і поважають.

Ірина Левчанівська померла 1 травня 2011 року. Через кілька місяців їй мало виповнитись 98 років. Похована поряд з батьком.